Олександр Шевчук: лікар – це професія, що вимагає завжди бути у тренді

Прізвище «Шевчук» – лікаря-хірурга з Кіровоградської обласної лікарні відоме далеко за межами області, а для компанціївчан і взагалі звучить, як щось близьке і рідне, бо тут він виріс, і саме тут розпочинав свій трудовий шлях, як керівник, його тато Микола Тодорович. Тому з наближенням професійного свята медиків та Дня батька, журналісти Компаньюз вирішили поспілкуватись з Олександром Миколайовичем, і він залюбки розповів багато цікавого про себе, та свого батька.

– Олександре Миколайовичу, Вас, як і колись Вашого батька, вважають найкращим абдомінальним хірургом в області. І навіть ваші колеги подейкують, що всі 100% оперативних втручань зроблених вашими руками є успішними. В чому секрет вашого успіху?

Не варто вірити тим лікарям, які кажуть, що мають 100% успішних операцій. Помилок не буває лише в тих, хто нічого не робить. Непередбачувані обставини трапляються в будь-якій професії, в тому числі у медицині. Лікар є звичайною людиною, це не робот. Існують певні заходи, щоб зменшити вірогідність помилок і ми їх постійно вживаємо, але ситуації трапляються різні. У минулому році післяопераційних ускладнень в нас було не так і багато, близько 4-5 на 1200 операцій. Це дуже маленький відсоток. Усі тимчасові ускладнення ми виправляємо, а летальних випадків внаслідок невдалих операцій у нас взагалі не було і це заслуга всього колективу, що працює у відділенні. Що стосується саме мене, то я з впевненістю можу сказати, що мій успіх – це моя відданість улюбленій справі, і постійне навчання та освоєння нових технологій. Мій батько колись давно сказав мені, що без постійного навчання фахівець дуже швидко вичерпується, а лікар – це професія, що вимагає завжди бути у тренді. 

Складно бути саме таким лікарем – лікарем, що у тренді? І чи вистачає у Вас часу на все інше, окрім роботи?

Ну, як Вам сказати, бути справжнім лікарем – це значить принести своє життя в жертву медицині. Ти просто не належиш собі, родині, близьким, друзям і т.д. Ти постійно на роботі, бо у тебе щодня є пацієнти, життя яких у твоїх руках і які потребують твоєї уваги. Стосовно вільного часу, то його майже ніколи немає. І якщо випадає нагода, то я відключаю телефони і просто проводжу кілька днів у колі близьких, але це всього лише кілька днів на рік. Та мені ще пощастило, що моя дружина теж лікар, і в силу аналогічної професії ми розуміємо один-одного. Так було і у моїх батьків. Моя мама Ольга Георгіївна, беззастережно підтримувала у всьому батька. А у нашій роботі, надійний тил, є основною складовою успіху. Тому, значною мірою, за всі свої досягнення, за розуміння і любов, які я відчуваю щосекунди, дякую мамі, батьку, дружині та своїм синам.

Ваш тато був лікарем, і певно у Вас з дитинства було уявлення про те, наскільки це тяжка і відповідальна справа. То чи була медицина Вашим покликанням і чи не мріяли Ви про, якусь іншу професію?

У свій час саме батько привив мені любов до медичної справи. Він був прекрасним лікарем, умілим хірургом та організатором у системі охорони здоров’я, тоді ще радянського і пострадянського формату. Тому батько, це саме та людина, яка навчила мене всьому, що я знав і умів на певному етапі свого життєвого і лікарського досвіду. Батько і зробив з мене хірурга, ким я і є на сьогоднішній день, і будь-якої іншої мрії у професійному плані в мене ніколи не виникало.

У досить молодому віці Ви заслужили авторитет та стали завідуючим одного з найбільших оперативних відділень обласної лікарні. Чи не боязно було брати на себе таку відповідальність?

По-перше, я щиро віддав роки своєї юності навчанню, тому вже будучи інтерном, я був впевнений у своїх силах, та знав, що я роблю і що з того вийде. А по-друге, повторюсь, у мене було з кого взяти приклад. Мій батько, до речі, очолив Компаніївську ЦРЛ всього лише у 30 років, якщо я не помиляюсь, це був 1982рік. Тому, уявіть собі, радянські часи, молодий лікар-хірург приїздить до Компаніївки та очолює районну лікарню! Можливо, хтось і не погодиться, але зараз я суджу вже, як фахівець, і можу впевнено сказати, що за часів керівництва батька районна лікарня була на висоті. Я добре пам’ятаю, як він легко і невимушено за короткий час завоював довіру,і в колективі, і серед пацієнтів. Тому, моє становлення, як спеціаліста відбувалось за прикладом і при моральній підтримці батька. І ви, знаєте, якось я ставив йому це саме питання: «Чи не страшно було взяти на себе відповідальність за цілий район» і тоді батько сказав мені, що боятись відповідальності можуть лише не впевнені у собі люди. І його відповідь і по цей час дає мені поштовхи для розширення горизонтів. Зараз, коли батька немає вже 6 років, його пацієнти, яких він оперував ще у Компаніївці звертаються до мене, і мені дуже приємно, що ці люди згадують про нього з теплом. Це означає, що я не помилився, коли взяв приклад зі свого батька. Зараз, коли я вже є депутатом обласної ради від Компаніївщини, я розумію, що та довіра виборців перейшла мені від батька. І в плані роботи, я намагатимусь наслідувати його життєвий шлях, та виправдати в повному обсязі, виказану мені довіру.

Микола Тодорович Шевчук з колективом Компаніївської ЦРЛ у далеких 80-х роках.

Насмілюсь на неординарне питання: кажуть, що мешканці Компаніївки у часи роботи Вашого тата головним лікарем обласної лікарні, за найменшої потреби, не йшли до реєстратури, а напряму приходили до кабінету вашого батька, і зараз, коли Миколи Тодоровича нема з нами вже 6 років, компаніївчани приходять отак «напряму» до Вашого кабінету. Чи так це, і чи вважаєте Ви це правильним?

Ви не повірите, саме так і відбувається (посміхається), і я не знаю, правильно це чи ні, але я намагаюсь не спаплюжити заслуженої батьком довіри, тому за найменшої змоги, в межах своїх можливостей, допомагаю людям, які звикли до того, що «Шевчук допоможе завжди». І інколи мене це навіть тішить, бо ж ми, компаніївчани, ми всі свої. Так воно вже передалося від батька до сина, тому ця практика успішно існує. І я щиро вдячний компаніївчанам за те, що в далекому 1982 році, вони прийняли мого батька, довірились йому , оцінили його достойно та дали змогу отримати той неоціненний досвід, який прийшов до нього саме у Компаніївській ЦРЛ. І саме про цю позитивну оцінку свідчить те, що обираючи депутатів обласної ради компаніївці двічі висловлювали свою довіру саме йому. А тепер, коли депутатом обласної ради від Компаніївщини є я, я щиро намагаюсь сприяти у позитивному вирішенні будь-яких питань, що стосуються Компаніївки.

Досить часто компаніївчани скаржаться на відсутність кваліфікованої медичної допомоги у районній лікарні, та при потребі просто мчать до обласної лікарні. Чому так склалось, як Ви вважаєте?

На мою думку, це не у Компаніївці відсутня кваліфікована медична допомога, а у державі немає адекватного матеріального забезпечення для функціонування медицини, та для спеціалістів. Кожен другий інтерн, який проходить практику у нашому відділенні наприкінці цього періоду повідомляє, що має намір поїхати працювати у більш забезпечені країни. І я їх розумію. Молодому спеціалісту, який здобував освіту понад 9 років, йти працювати в район чи місто, де не надають ні житла, ні достойної оплати праці, це самогубство. Але ж, у Компаніївці лікарня працює. І кожен пацієнт може отримати там посильну медичну допомогу.

Ходять чутки, що Компаніївську лікарню збираються закрити. В умовах сьогодення, в часи становлення медичної реформи, як Ви бачите подальший розвиток та існування медицини у Компаніївці?

Моєю основною задачею, як депутата обласної ради є збереження дієздатності цього закладу. Але, все це має бути обґрунтовано та підтверджено платоспроможністю Компаніївської селищної ради, нині ОТГ. Бо якщо, лікарня функціонуватиме у такому форматі, приноситиме лише збитки громаді, утримувати її буде недоречно. Найближчим часом ми маємо визначитись, у якому саме форматі ця лікарня має існувати, бо залишити цілий район без медичного закладу не можна, і цього не буде. Тому саме разом з громадою ми маємо відпрацювати ту модель, у якій і лікарня функціонуватиме ефективно.

-Ваш старший син теж став на стежку свого дідуся та тата, і навчається на хірурга?

Так. Ще у зовсім юному віці у нього проявилося неабияке захоплення лікарською справою, тому у профорієнтаційному плані його доля вирішилась швидко. Маю надію та сподіваюсь, що з нього вийде гарний спеціаліст, який продовжить справу свого дідуся і батька. Отака у нас виходить медична династія.

Аліна Головащук.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *